KOSELEZ-Eркiв: Моя Батьківщина

KOSELEZ-Eркiв: Моя Батьківщина

Моя Батьківщина

Моя Батьківщина — це, передовсім, село Ерків на Чернігівщині, де я народився і виріс. Це ті напіврозвалені колгоспні кузня та клуб біля батьківської оселі, які ще й зараз не перестають заглядати прямо в душу вибитими зіницями вікон та дверей. Це і земляки-селяни , Це і сусіднє болото, на якому я змалечку ловив карасів, в'юнів і пічкурів...........
Але найбільше враження у дитячі та юнацькі роки справляв на мене собор Різдва Богородиці, що височів золотоверхими куполами за десяток кілометрів від селa Epkiв у районному селищі Козельці. Годинами я міг милуватися казковим сяйвом його куполів, що виблискували вдалині, немов космічні прибульці. Дуже тоді мене усе цікавило про цей собор. Геть усе: історія його виникнення, хто його спорудив тощо. Та чим більше заглиблювався я у пошуки, тим більше обростала історія собору якимись напірозгадками-напівчутками. Розповідали, приміром, що при спорудженні собору викладали довжелезний, кілька сот метрів, дерев'яний настил і ним возили волами каміння для нарощування будови у висоту. Навіть мій учитель історії нічого конкретного не міг розповісти, тільки сказав про те, що собор збудував наш великий земляк граф Розумовський на честь своєї матері й що служив граф при дворі всесильної цариці.

Років шість тому спеціально поїхав до Козельця. Собор у той час знаходився на безнадійній довготривалій (так званій) реставрації і був зачинений. Як я дізнався в районного архітектора, ця реставрація, згідно з ухвалою облвиконкому 1986 року мала бути закінчена 1993 року, але через дуже повільні темпи робіт їй не видно, навіть зараз, ні кінця ні краю.

Ось тоді я й познайомився з історією собору, я й познайомився з спискom необхідної літератури, яку я знайшов у Державній історичній бібліотеці, що в Печерській лаврі. Спробую викласти якнайповніше усе те, що я вичитав там. Тим паче, що текстівка до фотознімків статті «Останній гетьман. Чи творець руїни?» (Голос України» № 152 за 8 серпня 1991 року) Анатолія Макарова однозначно називає будівництво собору Різдва Богородиці справою рук архітектора І. Григоровича-Барського у співавторстві з А. Квасовим у 1752— 1763 роках на замовлення Н. Д. Розумихи як родинного храму-усипальниці. Проте це не зовсім так.

Для початку звернімося до феномену родини Розумовських за книгою «Семейство Розумовских» (А.А. Васильчикова, т. І, С.-Петербург, 1880 р.), де вже у передмові сказано: «Графы Розумовские принадлежат ко второй эпохе временщиков. Возвышением своим они обязаны только случаю. Они не играли видной роли в летописях отечества нашего, не отличались особеными, выходящими из ряда талантами. В продолжении шести царствований: Елизаветы, Петра III, Екатерины II, Павла I, Александра I и Николая I с немногим сто лет существует семейство Розумовских и не представляет ни одного полководца, ни одного вполне замечательного государственного мужа. Еще при жизни своей они, по крайней мере графы Алексей и Кирилл Григорьевичи, пользовались общественным сочувствием. Екатерина отзывается о них, что: она «Никогда не знавала семейсва временщиков, более всеми любимого». Причину этой любви угадать нетрудно: Розумовские, не чуждаясь просвещения, жили жизнью народною, любили все отечественное».

Навіть у короткій цій цитаті вже є кілька суперечностей, приміром: «они не играли видной роли в летописях отчества нашого» і «не чуждаясь просвещения, жили жизнью народною...»? Та не про це зараз мова. Повернімося до «Семейства Розумовских» і першого розділу книги «Происхождение и возвышение». В ній ідеться про те, що в Чернігівській губернії Козелецького повіту, в хуторі Лемешах жив реєстровий козак Григорій Якович Розум. Хутором село Лемеші було до 1765 року і розміщувалось на старій поштовій дорозі з Києва в Чернігів між станціями Козельцем та Чемером. Розумом нарекли Григорія Яковича, як засвідчує переказ, сусідні козаки від приказки, яку той любив повторювати: «Гей! Що то за голова, що то за розум!»

Розум був людиною сварливою і скандальною, дружина Наталія Дем'янівна, навпаки, була жінкою розсудливою і розумною. Дітей у них було шестеро: Данило, Олексій, Кирило, Гафія, Ганна, Віра. Приємна зовнішність та голос, бажання вчитися привернули увагу до Олексія місцевого духівництва. Він ходив учитися до дячка в село Чемер.

Одного разу Наталії Дем'янівні приснилося, неначе в її хаті світяться сонце та зірки. Переповіла сон сусідам, які тільки посміялися з неї. Днів через три, на початку січня 1731 року, у святковий день проїжджав через Чемер полковник Федір Степанович Вишневський, що повертався з Угорщини, де він купував для імператриці вина. Вишневський зайшов до церкви, зачарувався голосом і зовнішністю Олексія Розума і умовив дячка відпустити його в Петербург. Там Вишневський представив Олексія тодішньому обер-гофмаршалові графу Рейнгольду Левенвольду, котрий відразу ж помістив молодого українця в придворний хор.

Єлизавета звернула свою увагу на молодого Розума, котрий тоді втратив голос і був придворним бандуристом. Через деякий час із бандуристів — вже не Розум, а Розумовський — призначається керуючим одним з царських маєтків. Слідом за цим Олексій Григорович отримує звання гоф-інтенданта і починає відати всім майном двору Єлизавети Петрівни, та так уміло, що сама імператриця в листах називає йог «другом нелицемерным». Матір Олексія Розумовського у цей час стала краще жити, завела корчму...

Невдовзі Розумовський стає графом і одружується з імператрицею Єлизаветою Петрівною (обвінчалися вони таємно восени 1742 року в підмосковному селі Перові). Після такого вдалого укладення законного шлюбу вплив Олексія Григоровича при дворі стає величезним. Він не забув і про своїх благодійників: Вишневського зробив генералом, а дячка призначив наглядачем у одному з садів імператриці. Найменше його бажання було законом при дворі. Не забув він і далеку Батьківщину. Братові Кирилові допомагає стати гетьманом України. Домігся відновлення автономії України. Але увесь час Розумовського тягло на батьківщину.

Якось Єлизавета Петрівна зібралась відвідати Україну. Ремонтувалися і розширювалися дороги, зміцнювалися мости. У Козельці імператриці сподобалося, там вона познайомилася з рідними сестрами чоловіка. Можливо, саме тоді й виникло, з дипломатичної «подачі» Олексія Розумовського, у Єлизавети Петрівни бажання спорудити собор Різдва Богородиці. До цього слід додати задум побудови Андріївської церкви в Києві...

В 63 томі щомісячного історичного журналу «Киевская старина» за грудень 1898 року знаходимо: собор збудовано на «средства всесильного в то время графа Алексея Григорьевича Розумовского... при ближайшем участии небезызвестного священника Тарловского Кирилла Николаевича, уроженца г. Козельца, слывущего под именем «Дикого попа». Строителем собора был знаменитый архитектор того времени Растрелли». Відносно історії спорудження собору, пише далі «Киевская старина», то серед місцевого населення побутувала думка, що до його спорудження спричинив величезний іконостас, який було замовлено в Італії для імператорської церкви в Петербурзі. Адже пiсля того як iконостас було доставлено на мiсце, стало зрозумiло, що вiн завеликий. «Вот тогда-то и было поручено архитектору Растрелли соотвветственно размерам и величине иконостаса составить проект собора. В скором времени собор был построен. Изумленному взору обывателей града Козельца предстало в виде собора такое диво, что все просто ахнули и единогласно решили, что не только в Чернигове, но даже в самом Киеве нет такого собора», — стверджує «Киевская старина».

А ось те, що писав журнал майже 100 років тому, можна повністю віднести до наших днів. Немов про нас йдеться — прочитаймо уважно: «Иконостас, кажется, не ремонтировался с самого основания собора, т.е. уже почти 159 лет... Время берет свое — краски и лепные украшения трескаются, часть последних отпадает, позолота сходит. Недалеко то время, когда величественный иконостас и иконы потребуют ремонта».

Зазначу ще раз — це писалося майже століття тому. А якщо до цього додати, що в часи Другої світової війни фашистські окупанти тримали в соборі коней і десятками років після війни він не ремонтувався — можна тільки уявити, якого ремонту-реставрації він зараз потребує. ..

До речі, відомості про те, що собор Різдва Богородиці спорудив Растреллі, ми знаходимо і в «Известиях XIV археологического съезда въ г. Чернигове 7—15 августа 1908 г.» В дебатах, що відбулися на з'їзді, професор Федір Горностаєв з Москви наголошував: «Указание церковных летописей о гр. Растрелли сосредоточены въ Козелецком соборе...».

І лише у «Всеобщей истории архитектуры» в шостому томі ми знаходимо твердження про те, що автором собору Різдва Богородиці був (у першу чергу) А. Квасов, а не І. Барський. Але при цьому зазначу, що «Всеобщая история архитектуры» видана у Москві 1968 року.

... Така стисла історія собору Різдва Богородиці в Козельці. Вона, звичайно, не повна. І тут — величезний обсяг роботи для істориків. А ось для мене найголовніше те, щоб щира позолота на куполах СОБОРУ МОГО ДИТИНСТВА сяяла і для моїх дітей... denisjuk@hotmail.com